«Ми працюємо в ООН!» Про досвід роботи в Пакистані та як соціальні комунікації рятують життя

Робота в ООН: як соціальні комунікації рятують життя.

У рамках партнерства ЮНІСЕФ та Практикуму — курсу із соціальних комунікацій — подружжя Анна Саксагон та Сергій Прохоров розповіли нам про роботу у сфері соціальних комунікацій у Пакистані, про те, як вони змінюють Україну зараз та чому хочуть працювати в Африці, а не в Швейцарії.

Подружжя Анна Саксагон і Сергій Прохоров 2 роки прожили в Пакистані. Сергій працював у відділі Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), боровся з епідемією поліомієліту. Анна займалася соціальними проектами в Інформаційному центрі ООН.

Чому і як ви вирішили займатися комунікаціями у некомерційному секторі?

 

Сергій: Спершу я навчався на бакалавраті у Київському славістичному університеті за спеціальністю міжнародні відносини. Потім вивчав міжнародні відносини у Швеції, а коли почав працювати в ЮНІСЕФ, дистанційно отримав магістра з комунікацій для розвитку. Ще після навчання я дуже хотів працювати в ООН, але не знав, чим саме міг там займатися, бо тоді здавалося, що ООН – це просто якась дипломатія. Але згодом потрапив в інформаційний відділ ООН асистентом і зрозумів, що організація дуже багатогранна.

У Пакистан я поїхав після чотирьох років роботи у комунікаційному відділі ЮНІСЕФ в Україні. Весь цей час хотів потрапити у якусь складну країну. Але чи досвіду не вистачало, чи просто нагоди не було.  

Я хотів працювати з більш складними обставинами, ніж в Україні.

Анна: Я закінчила КНЕУ за спеціальністю менеджмент. Але мій міжнародний досвід в Пакистані був в агенції ООН, яка займається саме комунікаційними проектами. Нині я працюю у Фонді народонаселення ООН у сфері розвитку партнерських відносин. Я тісно співпрацюю з нашим комунікаційним відділом, тому що мені потрібні сильні комунікаційні продукти, щоб залучати партнерів.

Що ви побачили, коли вперше приїхали у Пакистан?

 

Сергій: Я приїхав туди посеред літа, в один із найспекотніших місяців, ще й у період Рамадану. До заходу сонця усі магазини, де можна купити їжу і воду, були зачинені. На вулиці безлюдно. Спершу здавалося, що я приїхав у покинуту малонаселену країну. Але швидко зрозумів, що їхнє життя доволі схоже на українське.   

Ви, Аню, приїхали у Пакистан через Сергія чи більше через професійні бажання?

 

Анна: Я завжди шукала можливостей поїхати працювати в іншу країну. Але про Пакистан ніколи не мріяла (сміється). Про Пакистан я чула тільки те, що там живуть терористи Аль Каїди і що там час від часу відбуваються теракти. Тому мені було дуже страшно. Я знаю, чому поїхала, але не знаю, як на це наважилася. Спершу, мабуть, через Сергія. Це був виклик і пригода, яка не залишила мене байдужою.

Які проблеми ви побачили зі свого професійного погляду?

 

Сергій: Одразу впала в око проблема з гігієною, з розумінням використання туалетів. Від цього в них, відповідно, багато проблем зі здоров’ям. У них необов’язково мити руки. Також є проблема з освітою. У багатьох частинах країни вона не доступна для дітей. Причина – відсутність шкіл або фокус тільки на релігійній освіті.

Дуже страждають жінки через обмеження прав. Це стосується майже всіх сфер їх життя.

Анна: Ще у Пакистані  велика проблема з екологією. Скрізь валяється сміття, величезні гори пластику, пляшок. Птахи і тварини його розносять. У пакистанців немає екологічної культури. А там, де бідні райони, – взагалі дуже страшно.

 

Яким, Сергію, було ваше основне завдання?

 

Сергій: Боротьба з поліомієлітом. У мене почався проект з інформування співробітників першої лінії. Це вакцинатори і люди, які безпосередньо розповідають населенню про необхідність вакцинування, зокрема від поліомієліту. Інколи вони не дуже якісно робили свою роботу, бо не мали відповідних знань. Тому ми вигадали проект з інформування цих працівників через мобільні пристрої. Складність була в тому, що вони іноді були неграмотні, проте могли отримувати дзвінки.

Що було найскладнішим у роботі?

 

Сергій: Дуже велику роль у Пакистані відіграє релігія, і для того, щоб щось ефективно реалізувати, потрібно отримати згоду релігійних лідерів – імамів. Іноді мені доводилося їхати з місцевим координатором до імама. Я пояснював йому, що ми будемо з його людьми, які працюють вакцинаторами, підтримувати зв’язок через телефони, що голос, який розмовлятиме, буде роботизований, що це нормально, слухавку підіймати можна.

Я дивувався, що для таких добрих справ потрібно іти до релігійних лідерів, які далекі від науки.

Що треба пояснювати, що ми не молимося Богу, щоб подолати поліомієліт, а реалізовуємо якісь технічні штуки.

Подекуди, щоб провести вакцинування, доводилося закривати цілі райони, бо на вакцинаторів могли нападати прихильники руху «Талібан». Для такої процедури теж треба було прийти до імама, пояснити, що відбувається.

Також дуже багато доводилося працювати зі стереотипами. У нас в Україні багато міфів про вакцинування, а там ще гірше. Мусульмани не їдять свиней, і найстрашніше, що вони могли уявити, це те, що у вакцинах містяться свинячі гени, і їх хочуть отруїти чи перетворити на свиней. Через це знову доводилося працювати з імамами.

Моїм колегам вдалося отримати підтримку міжнародного імама із Саудівської Аравії. Ми ходили з цим аркушем паперу із підтвердженням до місцевих імамів і казали: «Бачте, тут написано, що ваш головний бос сказав, що вакцинація – це класно, її не можна забороняти, вона рятує життя». На когось це мало вплив, хтось спочатку був скептичний, а хтось взагалі казав: «Нє, нічо не знаю».

Чим ближче до «Талібану», тим важче було працювати, бо менш освіченими і відкритими були люди.

Які результати своєї роботи ви бачили?

 

Читайте также:  Нужно выходить за рамки! Алексей Шмурак о месте музыки и профессии музыканта в современном мире

Сергій: На початку і після кампанії проводять дослідження. Ти бачиш, як люди думали спершу, а потім змінили свої погляди чи поведінку. Завдяки цьому можна зрозуміти, які компоненти кампанії спрацювали, а які ні. Ми мали показники того, як люди вірять вакцинаторам, і намагалися вплинути, щоб люди вірили більше. У глибоких селах люди часто вважали, що нічого не потрібно лікувати, на все воля Аллаха. Я не можу тільки на свій рахунок це записати, але коли я приїхав в Пакистан, випадків захворювання поліомієлітом було 330 за рік, а коли їхав звідти, стало 19.

 

А ви, Аню, чим спершу займалися?

Анна: Країна там специфічна, іноземцю важко працевлаштуватися. Я почала шукати роботу в ООН з волонтерства. Потім мені запропонували посаду координатора інформаційно-комунікаційних проектів.

А які у вас були проекти?

 

Анна: У мене були три основні напрямки. Один великий проект стосувався зміни клімату, проводили його для дітей і молоді. Ми організовували просвітницькі семінари, а потім зробили загальнонаціональний конкурс малюнків. Виставку зробили на конференції щодо зміни клімату в Парижі. Так ми представили країну, про яку зазвичай не дуже згадують. А ця держава насправді одна з тих, які найбільше страждають від наслідків зміни клімату. Там щорічні засухи, температура підвищується кожного року.

Ще був проект з ВІЛ-позитивними людьми. Ми фотографували їх та публікували їхні історії. Потім організували виставку, куди запросили представників міжнародної спільноти. Ми не могли зробити виставку відкритою. Тематика ВІЛ у Пакистані дуже стигматизована, бо коли говориш про хворобу, люди одразу думають, що це пов’язано із сексом, а секс – тема табуйована.

Якщо хтось дізнається, що людина ВІЛ-позитивна, її можуть вигнати з роботи, з родини, від неї відмовляться всі.

Тому люди не розповсюджують інформацію щодо свого статусу. З цією темою переважно працюють тільки міжнародні організації.

Третій проект стосувався спорту для розвитку. У Пакистані хлопці і дівчата навчаються окремо, світ у них дуже патріархальний. Також є великий ризик, що консервативні релігійні лідери можуть нав’язувати погляди, які призводять до тероризму. Ми проводили спортивні заходи, під час яких розказували про мир, гендерну рівність. Через такі активності ми намагалися налаштувати діалог між хлопцями і дівчатами.

 

Як це — працювати в Пакистані, враховуючи традиції? Які були обмеження?

 

Сергій: У них із дитинства йде розділення на чоловіків та жінок, це впливає на роботу. Наприклад, є відділ, де три жінки і сім чоловіків. Коли хтось із чоловіків має запитання, то звертається до інших чоловіків, вони разом збираються і вирішують. Їм нормально не запитати думки жінок.

Коли я реалізовував проект з інформування вакцинаторів, нам потрібен був голос, який мав читати мобільні тренінги. Колеги-чоловіки виявили ініціативу. Але ми спершу з’ясували, який голос — чоловічий чи жіночий — хотіли чути самі вакцинатори.

Якщо серед вакцинаторів більше жінок, то чоловічий голос неефективний, бо вони можуть класти слухавку, якщо чують, що їм дзвонить чужий чоловік. Тому ми провели  опитування і вирішили, що начитуватиме жінка, бо так буде більше шансів, що люди нас слухатимуть.

Анна: Мене не завжди сприймали. Зазвичай куди не підеш до партнерів – усюди чоловіки. І якщо говорити з партнерами зі сторони уряду, то дуже часто стикаєшся з військовими. Якщо хочеш досягти з ними успіху, треба з собою брати чоловіка. Тому що вони на тебе дивляться з виразом: «Я з жінкою взагалі такі справи не обговорюю».

Від жінок там намагаються триматися осторонь.

Розкажіть про життя працівника міжнародної організації у Пакистані.

 

Сергій: Робочий день там розпочинається трохи раніше, ніж в Україні. Нам, не мусульманам, зручно під час Рамадану, бо робочий день суттєво скорочується. Тільки важко в тому плані, що під час Рамадану вдень все зачинено, життя починається після заходу сонця. Тоді всі такі добрі, запрошують в гості на вечерю. Місцеві доволі відкриті до іноземців. Також грав роль колір шкіри. Ми були цікаві для них. Фотографії на вулиці – це взагалі їх улюблена штука.

Анна: Громадський транспорт там є, але на ньому не варто їздити іноземцям. Він у дуже поганому стані, кажуть, що крадуть там дуже часто.

Сергій: Ходити по вулицях теж буває часом небезпечно.

Яку історію, пережиту разом там, ви ніколи не забудете?

 

Сергій: Ми зіграли там весілля. В Україні в нас було мало часу, тому ми розписалися без святкувань. А там зробили весільну вечірку за пакистанськими традиціями. Нам дали традиційний одяг і взуття. Підошва у ньому з автомобільних покришок. Для нас це виглядало дуже екзотично. Нам робили вінки з квітів, Ані розмалювали хною руки.

Аню, які ваші враження від весілля?

 

Читайте также:  Как избавиться от лишнего в своей жизни и достигать значимых результатов?

Анна: Мені було не дуже приємно, тому що роль жінки на цьому весіллі незначна. Мене посадили, накрили голову – і все. Гості вітають чоловіка, говорять з ним.

Які внутрішні зміни відбулися з вами після перебуванні у Пакистані? Як це відобразилося на подальшій вашій роботі?

 

Сергій: Я був відкритим до світу, але далі, ніж Європа, на той час не їздив. Зараз я ще більше зацікавлений їхати у складні країни. Після роботи з вакцинаторами я зрозумів, що кожен працівник важливий.

 

Анна: Я ще більше впевнилась, що почуваюся на своєму місці. Я зацікавилася темою гендерної рівності. Тепер розумію, до чого може призвести ситуація, якщо не змінювати стереотипи і погляди людей у суспільстві. Я також хочу їхати в інші країни, працювати зі складними соціальними проблемами, тому що відчуваю, що можу там щось змінити.

Для багатьох така робота виглядає страшною. Чому боятися не варто? А якщо варто, то чого?

 

Анна: Мій досвід не універсальний, але скрізь є хороші і погані люди. Обмеження дуже часто справді лише в голові. У мене спочатку було дуже багато страхів, але потім я себе переборола.

Сергій: Під час роботи я був у кількох провінціях, де іноземцям не можна пересуватися самим. Коли я неофіційно виходив з колегами, відчував, що там небезпечно. Також нам інколи приходили повідомлення від служби безпеки ООН, що ресторан чи торговий центр хочуть підірвати. Але до цього швидко адаптуєшся, і воно вже не виглядає дуже небезпечним.

Коли ви вирішили повернутися в Україні і чому?

 

Сергій: Кожних 6 місяців мені продовжували контракт, але після двох років ми захотіли поїхати додому.

Анна: Там трохи складно жити, тому що іноземець не може бувати всюди. З часом стає морально складно. Ти живеш в очікуванні, що може трапитися щось погане.

Чим ви зайнялися після повернення з Пакистану? Розкажіть про ваші кампанії тут.

 

Сергій: Три місяці я працював у Фонді народонаселення ООН. Ми розробляли проект «16 днів проти насильства». Це щорічна міжнародна кампанія активізму проти насильства щодо жінок.

Потім я подався в ЮНІСЕФ, ми розпочали проекти з мінної безпеки, тому що багато дітей через конфлікт на Сході підриваються чи травмуються.

Ще був проект із особистої гігієни для дітей, на Сході гігієна часто відходить на другий план.

Анна: Скоро буде два роки, як я працюю у  Фонді народонаселення ООН. Ми реалізовуємо проект «Щастя в 4 руки» із рівномірного розподілу домашніх обов’язків та виховання дитини обома батьками.

Також є проект протидії гендерно обумовленому насильству щодо жінок.

Третій напрям – це створення можливостей для молоді, щоб вони могли отримати перше робоче місце, тому що наразі темпи міграції молоді з України дуже високі.

Які зараз виклики у ваших організацій?

 

Анна: Якщо говорити про проекти гендерної рівності щодо насильства, то це дуже великий опір з боку чоловічої частини населення. Багато людей думають, що такої проблеми немає, що вона надумана. Водночас чоловіки кажуть, що їх теж ображають жінки. Тому ми намагаємося робити наші проекти гендерно збалансованими.

Сергій: У проекті з інформування про мінну небезпеку складність у тому, що дуже часто дорослі і діти думають, що знають про міни все. Скільки їм не розповідай, у них залишаються власні уявлення. Наприклад, вони впевнені, що якщо вони стали на міну і будуть швидко після цього бігти, то втечуть. Кожен раз доводиться використовувати нові канали, щоб розповісти їм про небезпеку — чи то через комікси, чи відео.

У які країни ще плануєте їхати? Чому?

 

Сергій: Ми обоє дуже зацікавлені в Африці, південно-східній Азії, Індонезії.

У Швейцарії немає чого робити. Хіба що працювати в банку. А в тих країнах є над чим працювати.

Що можете порадити комунікаційникам? Як бути хорошим професіоналом і де можна цього навчитися?

 

Сергій: Насамперед, потрібно отримати близьку до комунікацій освіту. Я після університету хотів одразу потрапити в ООН, але спершу працював в Європейській бізнес-асоціації. Це дало мені досвід, який я зміг використати в ООН. Якщо вам бракує досвіду, то в Україні зараз  з’являються курси із соціальних комунікацій. Один із найкращих — Практикум. Тут ви можете повчитися у професіоналів своєї справи, а також попрацювати із реальними кейсами від UNICEF Ukraine, Internews Ukraine, Фонду народонаселення ООН в Україні — UNFPA Ukraine, Transparency International Ukraine та WWF в Україні. Наскільки я знаю, після програми за рекомендацією тренерів вже декілька учасників влаштувалися на роботу в ці організації.

 

Анна: Щоб стати хорошим комунікаційником, потрібно розвивати навички 21 століття. Часто зараз можна знайти різні стажування у міжнародних організаціях, зокрема в Україні. Не варто цим нехтувати.


Ще в рубриці «Люди»: «Як побудувати кар’єру в міжнародних організаціях. Інтерв’ю з Анастасією Нуржинською»

Ещё 4 интересные статьи

Хто такий експерт зі зміни поведінки?

Хто такий експерт зі зміни поведінки і як він покращує життя людей?

Момент под названием «хватит»: как я перестала гнаться за мечтой, которая никак не сбывалась

Робота у Mindvalley: як працювати в культурі тотальної відкритості? Інтерв'ю з Мартою Кондрин

Як потрапити у міжнародну компанію та працювати в культурі тотальної відкритості? Інтерв’ю з Мартою Кондрин

Почему я решила уволиться с отличного места спустя неделю?